Фотограф і дослідник Вячеслав Непран поділився несподіваними деталями про так зване «історичне місце» у кремінських лісах, розвінчавши поширений міф про Партизанську Землянку, відому ще з радянських часів.

За словами дослідника, усі мешканці міста та відпочиваючі санаторію "Озерний" і бази відпочинку "Кремінна" добре знають про це "історичне місце". Однак реальність виявилася зовсім іншою.

"Насправді, знаходження Партизанської землянки за півтора кілометри від центру населеного пункту, який був захоплений німецько-фашистськими загарбниками у 1941 році, малоймовірний", — пояснює Вячеслав Непран.

За його словами, відома землянка була створена штучно на початку 1950-х років як символ участі жителів Кремінної у визвольній війні. Основною метою було політичне виховання підростаючого покоління.

"Сюди приводили школярів, щоб прийняти їх у жовтенята, піонери та у комсомол. Також приводили відпочиваючих із санаторію", — розповідає дослідник.

Непран підкреслює, що партизанський рух у кремінських лісах дійсно існував, але партизанські бази розташовувалися в інших місцях.

"Їхні бази знаходилися в Червоній Діброві і на межі кремінського і серебрянського лісу. І землянки були — знаходили їх у дитинстві, навіть на “Сіточному”", — зазначає він.

Фотограф звертає увагу на цікавий факт: "Мене завжди дивувало, що навіть на мапі маршрутів партизанського руху ця землянка не була відзначена".

За спогадами місцевих старожилів, до цього місця насправді приходили зовсім інші люди.

"Сюди приходили ті, хто ховався від мобілізації, від поліцаїв, після сварок у родині і виспатися в запої", — цитує Непран розповіді очевидців.

Згодом місце офіційно увіковічнили — встановили пам’ятний знак на честь воїнів, партизан та підпільників,  прикріпивши черговий міф радянської влади.

фото: Вячеслав Непран 

Уявіть: 1895 рік, промисловість Лисичанська розвивається так швидко, що товари просто не встигають вивозити. Саме тоді народилася ідея з'єднати регіон залізницею — так з'явилася нова залізнична станція Кремінне.

Будувала залізницю компанія промисловця і тодішнього мецената Сави Мамонтова. Спочатку колія була одна, але вже в 1903 році проклали другу. Правда, потім її розібрали.

Найбільший розквіт станції припав на 1970-80-ті роки. Поїздів було стільки, що навіть розробили проєкт електрифікації ділянки Сватове — Попасна. Але так його й не втілили.

Після розпаду СРСР все змінилося. Масово скасовували приміські поїзди по всій. "Укрзалізниця" кілька разів хотіла взагалі закрити пасажирське сполучення через станцію (останній раз у 2012-му), але пасажирів було забагато, щоб це зробити.

Справжні проблеми почалися в 2014 році. 22 травня російські окупанти заблокували заблокували міст на перегоні Насвітевич — Рубіжне, тому "Укрзалізниця" закрила рух поїздів на всій ділянці Сватове — Лисичанськ. Приміські поїзди взагалі скасували, а далекі маршрути перенаправили в інший бік. Але це було лише початком — 5 червня терористи зруйнували міст вибухівкою.

Потім поступово все відновлювали. 13 серпня запустили приміські поїзди до Сватового та Рубіжного. 15 вересня — щоденний поїзд до Харкова з вагонами до Києва. 23 вересня відремонтували підірваний міст.

Але вже 21 листопада знову скасували всі приміські поїзди. Відновили їх тільки наприкінці січня 2015 року — тоді вони їздили до Сватового, Куп'янська та Переїзної.

Поїзди курсували аж до повномасштабного вторгнення росіян у 2022 році.

У 1900 році в цій будівлі вирувало життя — тут працювала Новоглуховська нижча лісова школа.

Школа відкрилася 30 травня 1896 року у 4-му кварталі Верігінської лісової дачі, біля Дубового гаю. Учні мешкали прямо тут, при школі. До речі, Новоглуховською школа називалася тому, що в ті часи Кремінна ще мала назву Новоглухів.

Стипендії для найкращих
Десятеро найталановитіших учнів могли розраховувати на державну стипендію. Її надавали тим, хто блискуче склав вступні іспити, або студентам, які спочатку навчалися на платній основі, але згодом довели свою академічну досконалість.
За повний пансіон з одягом потрібно було сплатити 130 рублів на рік, за напівпансіон — 65 рублів. Це були значні суми на той час.

Два роки без канікул
Навчання тривало два роки і було суто практичним — жодних літніх канікул. До школи приймали юнаків віком від 16 до 18 років незалежно від походження. Головні вимоги: міцне здоров’я, готовність до фізичної праці та освіта не нижча від двокласного училища.

Вступні іспити відбувалися в серпні. Абітурієнти складали російську мову, математику з десятковими дробами та геометрією, історію й географію. До пакету документів входили метрика, довідка про освіту та становий документ.

Програма була різноплановою: Закон Божий, російська мова, арифметика, природознавство. Та основна увага приділялася професійній підготовці — землевимірюванню, лісівництву, деревовимірюванню, основам будівництва та креслення. Також викладали юридичні основи й навіть мисливство.

Ми шукаємо кремінян, які можуть поділитися спогадами про це місце. Якщо у вас є родинні історії, старі фотографії чи документи — напишіть нам на Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..

Софія Резнік поділилася щемливою історією з власного дитинства, пов'язаною з рідною Кремінною. Дивлячись на фото лісової школи, вона повернулася подумки у той час, коли їй було шість — літо, мама, сестра, сусіди, теплий пісок і нескінченний аромат густої смоли, що, здається, досі живе в пам’яті.

"Крізь десятиріччя кремінські смереки простягають свої гілочки, а запашною густою смолою хочеться дихати невпинно. Теплий пісок огортає мої босі дитячі ніжки..." — згадує Софія.

Особливо яскравими залишились миті ранкових прогулянок на пляжі санаторію "Озерний", коли ще не було відпочивальників, а її маленькі руки розгрібали озерну ряску в пошуках таємниць, які приховує чорна вода.

"А чого вона така чорна?" — питала маленька Софія у мами. "Вночі у воді вирує своє таємне життя, про яке ми нічого не знаємо", — відповідала мама. Натхненна цією відповіддю, дівчинка продовжувала розгортати ряску: "А тут таємно? А там?".

З потеплінням пляж поступово наповнювався галасливими людьми, і Софія занурювалась у чисті води озера, що сховалось серед розкішного таємничого кремінського лісу.

Комунальна установа "Кремінський краєзнавчий музей" збирає інформацію і спогади про Кремінщину. Поділитися своєю історією можна написавши на адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

До 2022 року Комунальна установа «Кремінський краєзнавчий музей» була живим осередком історії нашого краю. Його експозиції охоплювали періоди від прадавніх культур і козацької доби — до становлення вугільної промисловості та сучасного життя Кремінщини.

Фонд музею нараховував близько 9 тисяч експонатів — кожен із них зберігав у собі частинку душі нашого народу.

Саме приміщення музею — не просто будівля, а історична пам'ятка кінця XIX століття, що багато бачила й мовчки берегла дух поколінь.

Перед входом — трактор ВТЗ "Універсал" 1944 року. На ньому працював перший механізатор Кремінщини — символ нашої праці, наполегливості й руху вперед.

Сьогодні музей перебуває в окупації. Але ми, навіть далеко від рідної землі, продовжуємо берегти його пам'ять. Бо історія не зникає — вона живе в серцях, у спогадах, у словах, які ми передаємо далі. І ми обов'язково повернемося — до музею, до своїх вулиць, до своїх коренів.

Контакти для зв'язку:

• Facebook: facebook.com/museum.kreminna
• Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
• +38 (099) 444 81 87 — Марина Терещенко, директорка КУ «Кремінський краєзнавчий музей»