Сорокін Микола Олександрович народився 23 березня 1986 року у місті Кремінна. Він закінчив міську школу №4, згодом здобув кілька професій — муляр-штукатур у Кремінському професійному ліцеї та електрослюсар підземний у Рубіжанському індустріально-педагогічному фаховому коледжі.

Загинув 37-річний військовослужбовець, мешканець селища Сергіївка Микола Сорокін. Боєць поліг 29 травня 2023 року біля села Берестове Бахмутського району на Донеччині.

Про втрату повідомили 1 червня у Білгород-Дністровській районній військовій адміністрації. Микола Сорокін отримав важкі поранення несумісні з життям під час тривалого бою з російськими окупантами.

Чорноок Петро Віталійович народився 18 листопада 1975 року в місті Алма-Ата, Республіка Казахстан.

Деякий час сім'я жила в Набережних Челнах, а у 1988 році переїхала до Кремінної. Петро закінчив 11 класів середньої школи № 5. Потім відслужив у Національній Гвардії України.

Після отримав технічну спеціальність в Рубіжанському індустріально-педагогічному технікумі. Закінчивши навчальний заклад, деякий час працював на шахті, а з 2005 року по лютий 2022 року – на УП ТОВ «ВІКО-Україна». За цей період одружився і створив щасливу родину.

Зі школи Петро мріяв стати льотчиком, але жага до неба з часом змінилася любов’ю до стрілецької зброї і він вміло опанував снайперську гвинтівку.

Після повномасштабного вторгнення Петро вивіз дружину і донечку з Кремінної у більш безпечне місце – жили у Полтавській області, а потім - в Києві. А у лютому 2023 року чоловік добровільно вступив до лав Національної Гвардії України. Ближче до вересня 2023 року потрапив на рідну Луганщину. Служив у розвідці, як його дід, котрим він дуже пишався.

Серце мужнього воїна зупинилося 20 січня 2024 року під Стельмахівкою Сватівського району.

Савченко Михайло Вадимович «Сварог» народився 29 вересня 1995 року у місті Кремінна Луганської області.

У 2019 році закінчив Харківський національний університет імені Василя Каразіна за спеціальністю «Маркетинг» та став офіцером запасу навчаючись на військовій кафедрі. Змалечку він захоплювався військовою тематикою, спортом, подорожами, цінував рідних і любив проводити час з рідними. Сильно мріяв про велику родину.

Із початком повномасштабного вторгнення долучився до захисту України та українців, ставив собі за мету бути в рядах тих, хто визволить рідну Луганщину. Служив командиром розвідувального взводу у 35-ій окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського ВМС ЗСУ.

«Війна відібрала в нас усе, що ми так любили та цінували. Війна забрала плани на майбутнє життя, чоловіка та татка нашого сина. Михайло був чудовим сім’янином, а ще дуже вірив в перемогу й прагнув бути кращою версією собою. Він був сильним духом та сповненим віри сміливцем, а тепер працює янголом-охоронцем» – розповіла дружина військового Ганна.

14 грудня 2022 року після виконання розвідувального бойового завдання поблизу Мар'їнки він потрапив під ворожий танковий обстріл, отримав смертельні поранення та загинув.

Михайлові було 27 років на момент загибелі. В нього залишилися батьки, брат, дружина і син, якому на момент загибелі ледь виповнилося 1,5 місяці.

Ткач Максим Павлович народився 23 жовтня 2003 року в селі Торське Донецької області.

Ще в дитинстві з родиною переїхав до міста Кремінна, що на Луганщині. Навчався у школі №3. Потім закінчив Лисичанський гірничий коледж. Обожнював футбол і мріяв про довге щасливе життя — будинок, дружину, родину, але в дім постукала війна.

Під час повномасштабної війни хлопець захищав Україну у лавах 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха.

«Він дуже любив життя, мріяв про великий будинок. Обіцяв, що приїде у відпустку і буде весілля, але не судилося. Коли ставав вибір загинути або здатися в полоні, сказав: «Я не для того сюди йшов, щоб здаватися. Будемо йти вперед до останнього подиху». Напевно, він – найбільш юний захисник, який попри свій молодий вік не зрадив і не злякався. Він був моїм повітрям, тепер його немає. І поховати достойно сім'я не може, поки окупована територія», – розповіла мама полеглого захисника Ольга.

Максим загинув у віці 18 років 9 березня 2022 року під час виконання бойового завдання під Волновахою на Донеччині. В нього залишилися родина та кохана дівчина.

Квітко Богдан Андрійович народився 29 квітня 1995 року в селі Терни Донецької області Краснолиманського району. Перші 4 класи він навчався в Кремінській гімназії, а у 5 класі перейшов у школу № 4. Ріс енергійним, добрим молодим чоловіком, любив співати пісні разом з батьком.

Після закінчення школи вступив до Харківського інституту управління кадрів. У 2021 році — на 2 курс Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Паралельно з навчанням працював у Харкові баристою в кафе “1654” та в мережі кав’ярень “KOFEIN”. Здобути юридичну освіту Богдан так і не встиг.

З початком повномасштабного вторгнення намагався вступити до тероборони Харкова, але його не брали через певні проблеми зі здоров’ям. Тоді хлопець почав волонтерити.

Разом з іншими небайдужими людьми готував їжу для військових і передавав на фронт. А коли отримав повістку – пішов звільняти землю від ворога.

Богдана призвали на військову службу під час мобілізації 06 травня 2023 року до лав Збройних Сил України з позивним “ПІОН”. Він служив снайпером 2 десантно-штурмового відділення 3 десантно-штурмового взводу 8 десантно-штурмової роти 2 аеромобільного батальйону на Донецькому напрямку.

За свідченнями друзів та колишніх однокласників Богдан був опорою, підтримкою та патріотом України: “Богдан був великим патріотом і завжди казав: “Хто, як не я, буде захищати?!”, “Я раніше за вас повернуся до Кремінної (яка з квітня 2022 року окупована)”. Він любив життя, тому і віддав його заради рідних.

Загинув Квітко Богдан Андрійович 18 листопада 2023 року від ушкодження внаслідок розриву ворожого снаряду під час виконання бойового завдання поблизу міста Бахмут Бахмутського району Донецької області. Похований на Алеї Слави в Харкові.

Віталій Віталійович Кисельов народився у Первомайську Луганської області 10 жовтня 1993 року. У 5 років хлопець втратив маму, з рідних був тільки важко хворий дідусь, якому до самої смерті так і не дали отримати опіку над онуком. Так Віталій спочатку потрапив до притулку у Первомайську, а потім його відправили до Кремінського інтернату №2.

“Віталій з'явився у нашій родині, коли йому було 6 років. Мої бабуся Потапенко Тамара та дідусь Потапенко Микола взяли його під опіку та виховували як власну дитину. Ми усі свята проводили разом, їздили на відпочинок. Залишилося дуже багато приємних спогадів. Він був мені наче брат”, - розповідає Матвій Кравцов, учень 6-Б класу Кремінського ліцею №5.

Подорослішав Віталій оселився в Кремінній. Коли у квітні 2014 року почалися бойові дії, він не вагаючись пішов захищати свою Батьківщину.

Спочатку Віталій боронив Україну у складі 53 бригади, де і зараз про нього згадують хлопці з Кремінної. Першу свою нагороду Віталій отримав після поранення у 2018 році — орден за мужність 3 ступені.

24 лютого 2022 року Віталій зустрів у Волновасі, на той час він уже служив у складі 25 ДШБ. Тоді він разом із побратимами потрапив у оточення, але зміг вийти з пастки, цим врятувавши своє життя. Опісля 25 ДШБ було перекинуто з Донецької в Луганську область, де Віталій отримав друге поранення й був відправлений у тил для одужання. Уламок застряг у кістці тазостегнового суглоба, тож потрібна була складна операція й тривала реабілітація. Віталій відмовився від операції, аби продовжувати службу.

27 червня 2022 року біля населеного пункту Малорязанцево Луганської області, головний сержант, командир бойової машини Віталій отримав поранення в голову й загинув.

Кисельов Віталій Віталійович був посмертно нагороджений орденом за мужність 2 ступені.

Вадим Гаджиєв народився в місті Рубіжне Луганської області 16 вересня 1994 року. До 2010 року навчався у Кремінській загальноосвітній санаторній школі-інтернаті. Після закінчення вступив до Рубіжанського політехнічного коледжу на спеціальність “Будівництво та експлуатація будівель та споруд”. А у 2015 році продовжив навчання в Східноукраїнському національному університеті ім. В. Даля за спеціальністю “Будівництво та архітектура”.

Знайомі, друзі та рідні Вадима підкреслюють, що він був надзвичайно відкритим, добрим, чуйним, щирим, справедливим, надійним, цілеспрямованим, мав добру посмішку та спокійний характер.

“Після Перемоги поїдемо подорожувати”, — говорив він близьким.

Вадим мріяв про мирне життя: переїхати в місто Київ, придбати власне житло, створити щасливу сім’ю, мати авто, на якому можна було б подорожувати й бачити світ.

У 2019 році був призваний на строкову службу, а 2020 року Вадим прийняв рішення продовжити військову службу за контрактом, брав участь в АТО/ООС.

Повномасштабне вторгнення він зустрів на Яворівському полігоні, був там на навчанні. Згодом у складі Гостомельської частини 3018 був направлений захищати Луганщину. З початку березня два місяці чоловіки боронили Рубіжне, стримуючи пекельний натиск рашистів. І тільки на початку травня відійшли на позиції до міста Сєвєродонецьк, утримували позиції в селищі Сиротине, до кінця червня тримали Лисичанськ. У липні частину Вадима перевели до Слов’янська.

Вадим Гаджиєв, за власним переконанням, не пропустив жодної бойової операції, разом із побратимами брав участь у найважчих боях. За мужність і самовідданість, проявлені в боях за свободу та незалежність рідної землі, 30.12.2022 отримав Знак пошани “Захиснику Луганщини” від голови Луганської військової адміністрації, наказ № 534, також був нагороджений Грамотою від командування за старанність, ініціативу та сумлінне виконання службових обов’язків.

В тимчасово окупованій Кремінній в нього залишилися старенькі дідусь та бабуся. До загибелі Вадим часто уявляв, як зайде до них у двір і привітає зі звільненням міста. Але доля вирішила інакше.

Останній виїзд Вадима став для нього фатальним. 18 квітня 2023 року рідні востаннє чули голос хлопця, не підозрюючи про це. Він обіцяв, що вийде на зв’язок, як тільки з’явиться така можливість. А 19 квітня, близько 14:00 години, ворог почав обстріл касетними боєприпасами, унаслідок якого Вадим отримав поранення, несумісні з життям. Він, знаходячись у свідомості, сказав своїм побратимам: “Тягніть мене! Швидше тягніть! Я хочу жити!”.

Старший солдат Національної гвардії України, загинув у бою з російськими загарбниками біля селища Кузьмине, у боях за рідну Луганщину, за майбутнє України. Поховали його в Києві, на Алеї Героїв Лісового кладовища. У нього залишились любляча сестра, племінники, рідний дядько.

Указом Президента України №500/2023 від 23 серпня 2023 року Вадим Гаджиєв нагороджений орденом “За мужність” III ступеня посмертно.

Горбатовський Федір Вікторович народився 18 березня 1987 року в Кремінній. Він навчався у школах №5 та №1, потім пішов до професійно-технічного ліцею здобувати професію кухаря-кондитера. Але за фахом не працював – був зварником на пивзаводі, працював на пилорамі. У рідному місті зустрів свою долю — Вікторію, створив родину й провів майже 17 років у шлюбі.

З 2017 року Федір з родиною мешкали у Дніпрі, будували плани, виховували донечку Христину. А коли розпочалася війна, чоловік не зміг сидіти вдома, і залишивши спокійне мирне життя, пішов добровольцем до 128-ї бригади Сил Територіальної Оборони ЗСУ. 16 березня 2022 року захисник потрапив на війну.

Понад півроку боєць вважався зниклим безвісти.

Горбатовський Федір Вікторович поліг 5 лютого 2023 року на Донецькому напрямку під час штурму противником нульової позиції.

"Федір був дуже чесною, працьовитою людиною, люблячим сином, щирим братом, ніжним батьком, найкращим чоловіком, вірним другом і надійним товаришем", — говорять про нього в міській адміністрації.

Попрощалися з воїном 5 січня 2024 року у Дніпрі.

Для:

• - внутрішньо переміщених осіб (ВПО);
• - учасників бойових дій;
• - людей з інвалідністю;
• - молоді;
• - працівників 55+.

Роботодавці, які працевлаштовують безробітних цих категорій, можуть отримати компенсацію частини витрат на оплату праці або єдиного внеску.

Як працює компенсація за працевлаштування ВПО?

Компенсація за працевлаштування ВПО діє лише в умовах воєнного стану і надається на 3 місяці (або 6 місяців, якщо ВПО має інвалідність).

Розмір - мінімальна зарплата (зараз 8 000 грн).

Детально про компенсації для роботодавців можна дізнатися на сайті Служби зайнятості https://www.dcz.gov.ua/employer/choiceprofit або звернутися за телефоном 095-167-51-08.

Для:

• - внутрішньо переміщених осіб (ВПО);
• - учасників бойових дій;
• - людей з інвалідністю;
• - молоді;
• - працівників 55+.

Роботодавці, які працевлаштовують безробітних цих категорій, можуть отримати компенсацію частини витрат на оплату праці або єдиного внеску.

Як працює компенсація за працевлаштування ВПО?

Компенсація за працевлаштування ВПО діє лише в умовах воєнного стану і надається на 3 місяці (або 6