намагався спати, знаходив у простих речах бодай краплю позитиву лише тому, що розумів: треба триматися. З часом знайшов у собі сили не ставити болючих запитань: «Чому я? Чому я залишився живим? Чи є сенс у моєму житті?» Це було важко. Неймовірно важко.

На щастя, поруч опинилися ті, хто не дав йому впасти: друзі, донька, близькі, з якими життя звело роками. Вони простягнули руку порятунку - допомогли працевлаштуватися, підтримали духовно. Олександр знову вчився мислити, відчувати, керувати власними емоціями, поступово адаптовувався до нової реальності. Головне - прийняв себе, відчув себе, полюбив себе.

«Втрачені назавжди, я з вами, і ви - зі мною», - говорить він сьогодні.