Ксенія Островерхова народилася в Луганській області, в сім років переїхала з мамою до Києва. Зараз вона художниця, малює олією. Кремінна — це її літні канікули у бабусь та дідуся, адже і мама, і тато — з Кремінної. Вона поділилася спогадами про місто, про терикони, що здавалися Карпатами. Про залізничний вокзал і будинок поруч, де жив молодий дідусь після армії. Про походи за підсніжниками з татом до річки Красної і про колядки у кожному дворі.
Простір, сніг і вокзал
Ксенія пам'ятає Кремінну через місця — дуже широкий простір біля вокзалу, багато сонця, велика площа.
"А взимку там просто космічно: сніг виблискує, наче діамантами. Небо чисте, місяць світить — і весь сніг блищить так, що аж болять очі. Простір дуже яскравий, трохи таємничий. Саме там я відчувала такі емоції, і тільки там. У Києві зараз теж сніг, але щільна забудова, тротуари, а в Кремінній, особливо ближче до вокзалу, до лісової зони, майже нічого немає. І ти наче опиняєшся у казкці", — каже Ксенія.
Поруч із вокзалом у Кремінній стояв кількаповерховий багатоквартирний будинок. Саме там, ще зовсім молодим, колись жив її дідусь.
"Коли я приїжджала в гості й дідусь виходив мене зустрічати, ми проходили повз цей будинок. Я щоразу дивилася на нього, а дідусь розповідав і показував, де була та квартира, з ким він там жив, пригадував ще якісь історії", — розповідає Ксенія.
Будинок завжди здавався їй одиноким, необжитим, занепадаючим поступово, але досить гарним.
Вона також пригадує, як з батьком навесні вони збирали підсніжники, ходили до річки — це була їхня традиція на канікулах.
Коли вони з мамою приїздили у 2014-му, вздовж траси Кремінна—Рубіжне лежали скошені дерева внаслідок бойових дій. Ще раніше — Ксенія вже не пам’ятає коли саме — у лісі була велика пожежа.
"Була велика пожежа, і ліси довго відновлювалися. Мій дідусь допомагав її гасити — гасили всім, чим могли, були залучені всі. Вигоріло дуже багато. Ті ліси були трохи далі від Кремінної, ближче в бік дороги на Куп’янськ", — розповідає вона.
Ті ліси після пожежі згодом відновилися, а терикони маленькій дівчинці здавалися величними.
"Вони мені завжди здавалися такими горами. Неймовірними, високими. Хоча я розумію, що, мабуть, з часом вони просто трохи осіли. Але коли я була мала, то для мене, для дитини, це було майже як Карпати. Дуже високими здавалися", — каже Ксенія.
Для неї літні канікули — це завжди про бабусін двір у Кремінній, дитячі табори в лісах.
"Бабуся, татова мама, працювала головною бухгалтеркою в таборі й брала мене з собою, бо мене не було куди подіти. Це був дуже класний літній період: я щодня їздила з нею на роботу в табір, проводила там час, а потім поверталася додому. Мені було років шість–сім. Її дім стояв біля лісу. Ліси оточували все. Якщо їхати потягом з Куп'янська до Кремінної — постійно бачиш ліси, ліси, ліси", — каже Ксенія.
Родинні традиції та спільні свята
Суботні походи на ринок були подією. Ксенія говорить, що до цього дня готувалися заздалегідь: рано прокидалися, її бабуся з дідусем, батьки мами, вдягали святковий одяг, чепурилися, наводили лад — так, ніби попереду був не просто базар, а справжній вихід у світ.
"Бо це була прямо-таки традиція. Мої бабуся і дідусь ошатно вдягалися, аби піти на базар, готувалися, як до важливої події. О сьомій ми збиралися їхати на базар — це був наче офіційний вихід", — каже Ксенія.
У кожного мешканця міста на ринку були "свої" продавці — знайомі по іменам, перевірені роками, ті, кому довіряли.
"І ми заходили до кожного. У кожного жителя міста було своє місце — точка, яку ти знаєш і якій довіряєш. Продавця знаєш особисто, з кожним треба поговорити: як справи, як життя. В одного береш сметану з сиром, в іншого — м’ясо. Це був такий вихід: поспілкуватися, себе показати", — розповідає вона.
Базарний ранок тривав до опівдня. Люди ходили від точки до точки, зустрічали знайомих, обговорювали новини, придивлялися, хто в чому прийшов. Це був час, коли все місто збиралося разом.
"І це було так цікаво, бо у Києві можна вийти в будь-який момент, а там усі збиралися в один і той самий час. Мене завжди дивувало, чому так рано, а бабуся казала: пізніше вже нічого не буде. А ще — вражав дідусь! Він мав підхід геть до кожного, з ким говорив! Він вмів зробити комплімент, сказати гарне слово — такий він був дуже уважний", — каже Ксенія.
Вона із теплом пригадує дім бабусі і дідуся — приватний будинок, город і сад з безліччю квітів і дерев.
"Це якась свобода. Твоя територія, твій сад, твої дерева, твій город. Місто – це квартири, це якась інша атмосфера. А тут — повітря, земля, своє. А ще це бабуся — безумовна любов. Тебе постійно чекають і раді тобі. І ти там почуваєш себе дуже тепло і захищеним", — каже художниця.
Коли онука мала приїхати, бабуся готувала холодець — улюблену страву Ксенії.
"Бабуся вміла готувати все — макові рулети, борщ, вареники. Налисники — обов'язково тоненькі, як мереживо, в дірочку, аж просвічували. Висока стопка. Яблучне пюре, яке бабуся закривала на зиму, я постійно їла просто з банки. Це теж таке асоціативне. Компот вишневий – це обов'язково. Кисіль якийсь вишневий теж", — згадує вона.
Ця бабуся Ксенії (мамина мама) працювала на харчосмаковій фабриці головною бухгалтеркою до своїх 76 років. Дівчина пригадує, що місто було насичене різними виробництвами, а відповідно й запахами. Наприклад, чітко досі уявляє той щільний запах соняшникового насіння. А от дідусь працював на шахті.
"Дідусь (мамин тато) працював на шахті — вимушено, заради сім’ї. На пенсію пішов доволі рано, але творчість із життя не зникла: він постійно малював — для себе, для друзів… Дарував свої картини. У багатьох у місті вони й досі є. Ще він неймовірно співав і казав, що якби не сором’язливість, то, можливо, пов’язав би життя саме з музикою. У нашій родині завжди говорили, що мій мистецький хист — від дідуся. Він малював саме олією — портрети. Для моєї бабусі створив багато робіт. Є дуже красивий її портрет, але він, на жаль, залишився там, у будинку, і наразі його доля невідома… Сподіваюся колись ще його побачити", — розповідає Ксенія.
Попри низку стереотипів щодо Луганщини, дівчина пригадує, як в дитинстві ходила колядувати і щедрувати, розповідає, як дивувала цими розповідями знайомих.
"Колядували, щедрували — поки бабуся (татова мама) не стала зовсім старенькою. Коли я була мала, то сто відсотків так було. У неї було багато подруг, і вони дуже любили збиратися разом. Все це було якось дуже весело — грали в карти, це я точно пам'ятаю. А на свята — взагалі великими компаніями збиралися", — згадує Ксенія.
На Різдво ходили колядувати.
"Було темно, але в кожному дворі тебе зустрічали, тобі посміхалися — дітей дуже любили. Завжди давали багато — і цукерок, і грошей", — розповідає вона.
"Кремінський краєзнавчий музей" збирає інформацію і спогади про Кремінщину. Поділитися своєю історією можна, написавши на адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.